Пирятинський НПП, Шкуратовський заказник, фото: Я. Кузнєцов

Пирятинский национальный природный парк: заказник Шкуратовский

Кармалюкове Поділля НПП

КАРМАЛЮКОВЕ ПОДІЛЛЯ НПП

Квітень 30, 2015 Коментарі (0) Місця, Репортажі

Мандрівка до країни бабаків

Бабак, Дворічанський НПП, фото: Підмогильний С.

Олексій Василюк, заступник голови “Національного екологічного центру України”

Цей невеличкий звір вже багато років лишається єдиним, якого вся Україна знає по імені і зимову зустріч з яким щороку показують по всіх телеканалах. Він – найвідоміша тварина в Україні. Він зображений на гербах міст Куп’янська, Великого Бурлука та Мілового, на логотипі Луганського природного заповідника та багатьох громадських організацій.

Цей звір вже не одну сотню років лишається візитівкою всієї степової зони. Це – бабак. Кожного року у лютому у національному парку “Гомільшанські ліси”, що на Харківщині, будять знаменитого бабака Тимка, запитуючи у нього, коли настане весна. І цього року Тимко не помилився, передбачивши пізню весну.

Щоб побачити бабаків у природі, необхідно збиратись у мандрівку до степів.

Дім бабака

Чи їздили ви коли-небудь до степу? Я переконаний, якщо ви не живете у степовій зоні, швидше за все, відповіддю на моє питання буде “ні”. Мало хто цілеспрямовано їздить у степи, хоча степова зона займає понад 40% території України.

Але фахівці стверджують, що сьогодні значно менше того, що було природою до початку господарського освоєння території України. Проте навіть ці залишки розірвані на десятки тисяч дрібних клаптиків, на більшості з яких замало площі, щоб там могли мешкати дикі тварини. Сьогодні степ цілком можна вважати найбільш зникаючим ландшафтом Європи.

Саме тому чимало видів тварин і рослин, які можуть існувати лише у степу, опинилися на межі вимирання. Наприклад, види птахів, які містять у своїх назвах вказівки на степ: “орел степовий”, “журавель степовий”, “курганник”, “могильник”… всі вони є одними з найбільш рідкісних тварин в Україні.

Пристосовані до життя в степу, ці види не можуть існувати у жодному іншому місці. Залежними від збереження степів є третина всіх видів рослин і тварин, включених до Червоної книги України. Але дуже мало хто сприймає зникнення степу, як щось небезпечне.

Історично у нашому менталітеті степ сприймається як щось таке, що необхідно освоювати або “покращувати”. У багатьох людей відразу спливають у голові штампи “степ та й степ навкруги”, “голий степ”, і майже нічого позитивного.

При слові “степ” більшість людей малюють у своїй уяві картину безкрайньої порожнечі, яку треба чимось заповнити. Хоча степ є найбагатшою на різноманіття флори екосистемою: на квадратному метрі степу можна зустріти до 120 видів рослин. Такого не знайти у лісі, на болоті або в іншому природному комплексі України.

Бабак не занесений до “Червоної книги” України. Він охороняється лише на території Харківської області. Місця, де він залишився у кількості, достатній для виживання, збереглись лише у кількох прикордонних районах на півночі Харківщини і Луганщини. Його популяції охороняються у спеціально створеному національному природному парку “Дворічанський” та регіональному ландшафтному парку “Великобурлуцький” на Харківщині, Луганському заповіднику та кількох заказниках.

Колись на Харківщині був і спеціальний Державний бабачиний заповідник, створений ще у 30-х роках минулого століття. Та сьогодні практично вся його територія похована під водами Краснооскільського водосховища.

Через нерозуміння цінності степів і бажання використати у господарстві кожен квадратний метр території країни, з радянського часу заведено кидати всі сили на знищення степу. Всі його території, що зайняті чорноземами, потрапили під ріллю. В історії “знищувати степ” звучить як “підіймати цілину”.

Решта степів, непридатна для оранки (схили, балки, кам’янисті та крейдяні відслонення), все одно не давали і не дають спокою людині. Не маючи змоги пустити ними комбайни, такі степи нарекли “деградованими” та “малопродуктивними” землями. І цим землям знайшли свій “вирок”, проголосивши потребу створювати на них ліси.

Сьогодні штучні лісонасадження у степовій зоні не являють собою повноцінні ліси. Деякі з них вигорають на досить значних площах й перетворюються на чагарники; офіційно визнано, що соснові ліси степової зони є найбільш пожежонебезпечною категорією лісів України. Достатньо згадати пожежу у Цюрупинському лісгоспі на Херсонщині, коли за одну добу вогонь знищив 7000 гектарів лісу.

Зміни клімату також не сприяють розвитку лісівництва у степу. Сьогодні приживання висаджених дерев у новостворених степових “лісах” зазвичай становить не більше 50%. Та при цьому всьому ліси на місці останніх степів продовжують насаджувати й сьогодні.

У степовій зоні, звісно, є ліси, які формуються на дні глибоких балок і вздовж річок, де протягом року зберігається волога. Такі ліси називають байрачними. Найбільші в Європі байрачні ліси були раніше там, де тепер знаходяться дніпровські водосховища та прибережна забудова, де вони цілком могли рости. Проте, з кліматичних причин посадити повноцінний ліс на місці степу є нонсенсом.

Тут постійно зеленіє свіжа трава і нема високої рослинності, а, отже, видно далеко навкруг. А це для бабака вкрай важливе. Сповнене страхами життя, змушує лякливого звіра постійно вставати на задні лапки і дивитись навкруг. І бабак не може жити, якщо трава стає вищою за його зріст. Руйнування колгоспів, закриття більшості конезаводів і загальне зменшення кількості худоби в степовій зоні призвели до зменшення площ, на яких може жити бабак.Бабак лишається одним з найкращих свідків долі українського степу. Одна з причин зменшення їх чисельності – занепад тваринництва. Найкращим місцем для розміщення колоній бабаків є пасовища.

У далекому минулому, коли безкраї степові простори були домівкою багатьох диких копитних тварин, було багато і бабаків. Згодом дикі стада пішли у минуле. Бабаків поменшало, та невдовзі кочові народи захопились розведенням коней та овець.

Бабакові знову стало де жити. Проте аграрне освоєння степу значно скоротило можливості виживання цього звіра. Лише розвиток тваринництва у СРСР створив умови, в яких науковці змогли відновити бабаків. Тепер, коли тваринництво занепало, бабаків чекає чергове випробування.

Життя бабака

Дикі родичі Тимка 5-6 місяців холодного періоду року проводять у сплячці, очікуючи появи свіжої зеленої трави біля їхніх нір. Пасуться бабаки біля нори і лише інколи перебігають по спеціальним стежкам між виходами. Щоб просунутись далі до більш привабливого пасовища – виривають новий вихід з оселі.

Кожна родина бабаків має розгалужену систему нір і віднорків з багатьма виходами та складними лабіринтами. Відомі випадки, коли мисливські собаки забігали до нори, переслідуючи бабака, а потім не знаходили вихід із лабіринту. Нори можуть мати глибину до семи метрів, а вся оселя займає десятки метрів у діаметрі. Лабіринти розбудовуються рок за роком силами багатьох поколінь бабаків. Окремі кімнати для народження малюків, окрема – спальня, окремий туалет тощо.

Проте вбити його дуже просто. Бабак виявляється беззахисним проти людської хитрості. Тисячі бабаків потрапляють до браконьєрських петель. Підпільно на бабаків організовують полювання-змагання: варвари-мисливці сідають на стільці на високій кручі та через оптичний приціл наввипередки вбивають бабаків, які вилазять з нір.Пильності цієї тварини можна лише позаздрити. Щойно бабак помічає загрозу на обрії, або в небі – відразу видає дзвінкий свист тривоги. Вся родина ховається в глиб нори. Тим часом у сусідніх сім’ях вартові випростовуються на задніх лапках, слідкуючи за ворогом та вигукуючи передають тривогу далі. За хвилину всі бабаки в кілометрі від хижака або людини будуть глибоко у під землею. Застати бабаків зненацька неможливо. Сфотографувати або хоча б роздивитись їх зблизька вкрай складно.

До бабака не підкрастись ближче за п’ятнадцять метрів. Проте через оптичний приціл його легко вбити з відстані у сотні метрів. Є і більш варварські методи добування бабаків. Браконьєри забивають біля входу у нору бабака гострі металеві штирі, і відійшовши, чекають, коли звір вилізе назовні. Щойно бабак опиниться на поверхні землі, його лякають і, стрибнувши сторчголов у нору, бабак натикається на гострий штир…

В радянський час бабак був занесений до “Червоної книги” і полювання на нього було заборонено. До “Червоної книги” України бабак не потрапив. Натомість він опинився в переліку мисливських видів тварин, що потягло за собою популяризацію полювання на нього і розвиток неконтрольованого браконьєрства.Колись бабаків було значно більше. Жителі сіл, прилеглих до Двурічанського національного парку кажуть, що сьогодні бабаків лишилось хіба що десята частина від того, що було 10-15 років тому.

Обережний звір є дуже ласою здобиччю для браконьєра: у нього смачне м’ясо, гарне хутро і дорогий товар чорного ринку – бабачиний жир. Літр жиру, який можна натопити з одного бабака, коштує до 1600 гривень. Злочинним полюванням займаються як правило не місцеві жителі, що звикли жити поряд з бабаками.

Добувають бабаків приїжджі – ті, хто працює для налагодженого ринку бабачиного жиру. Наслідки цього трагічні – за роки незалежності України чисельність бабака катастрофічно зменшилась. Найменшою вона була у 2011 році. З 2012 року його популяція почала відновлювати чисельність.

В серпні-вересні бабаки відчутно товстішають, набравши чимало жиру, і на початку осені лягають у сплячку, щоб прокинутись через довгих п’ять місяців – тоді коли передбачить весну їх відомий родич Тимко.

Одне з вкрай важливих степових місць, про яке ніхто в Україні не знає – регіональний ландшафтний парк “Великобурлуцький степ“. Центром цього парку є хутір Наталівка неподалік смт. Великий Бурлук.Історична батьківщина Тимка

Цей невеличкий населений пункт в п’ятнадцять хат як правило навіть забувають показати на картах. Проте саме це місце є чи не найважливішим для більшості бабаків України.

Близько півстоліття тому бабаки майже перевелись в Україні, і в багатьох місцях, де вони колись були, люди про це вже й забули. В кінці 70-х, до Великобурлуцького степу, де дивом збереглось чимале поселення бабака, потрапив тоді студент Віктор Токарський. Зустріч з бабаками на все життя закохала молодого вченого.

Завдяки його ентузіазму та наполегливості, бабаків з Великобурлуцького степу вдалось розселити по багатьох місцях на Луганщині, Харківщині, Полтавщині, Донеччині і у Сумській області. Саме тут та у згаданому вище Дворічанському національному парку знаходиться історична батьківщина більшості бабаків України.

Віктор Токарський і сьогодні не полишив захоплення бабаками. Будучи доктором біологічних наук і головним бабакознавцем України, він організував у Наталівці біостанцію, на якій продовжують вивчення бабаків там, де їх вперше побачили кілька десятиліть тому.

На самій біостанції мешкають кілька сімей бабаків, які мають вагу побільше диких сусідів і розмножуються значно успішніше. На домашніх гризунів щодня чекає свіжий сніданок та делікатеси на кшталт свіжого хлібу і молока. Дикі ж сусіди, які живуть зовсім поряд, і з якими домашні бабаки пересвистуються, суттєво залежать від погодних умов. Посушливе літо може бути причиною низької народжуваності бабаченят, а пізня весна призводить до голодної смерті зимуючих бабаків.

Як на мене, саме бабак є тією твариною, що може привернути увагу туристів до степу. Хіба встоїш перед тим, щоб не спустити затвор фотоапарату, побачивши його? А увага до бабаків, лишає надію і самим степам, врятувати які сьогодні так мало хто намагається.

http://life.pravda.com.ua/society/2013/06/26/131982/

Напишіть відгук